буде творитись мистецтво переходового періоду, що його ми називаємо пролетарським“. Там-же стор. 33). Тим самим визнає і пролетарську культуру і через те логічний акцент у наведеній тезі треба ставити на словах «консервативні тенденції», цеб-то на тому, що пролетарська культура відограватиме ролю консервативного чинника.
Добре засвоїмо цю тезу.
Друга теза, поруч з першою, так промовляє:
«Мистецтво-ж, будучи чуйною сторожкою, ідеологічною надбудовою, звільняється від цих тенденцій. Для пролетарського мистецтва принцип безкласовости безперечно зрозуміліший, ніж для инших галузів творчої діяльности. Більше того: приймаючи на увагу, що навіть у буржуазній художній творчості були елементи загально-людського визвольного прагнення, мистецтво взагалі — прогресивне явище. Отже, пролетарське мистецтво, яке ставить своїм завданням служити класові, що бореться за безкласовість, ні в якім разі, не буде відогравати консервативної ролі». (Там-же стор. 33).
Оці дві тези одразу заводять читача у темний лабіринт суперечностів і викликають здивовання перед категоричністю авторових тверджень.
Та не будемо заздалегідь дивуватись — ще вспіємо.
Придивимось ближче до цих тез.
Насамперед виникає кілька, зовсім логічних і до речи, запитань: 1) чи справді не можна «плутати» мистецтва, хоч яким би не було воно «архи-специфичним» — із загальною культурою?
2) Чому пролетарська культура має консервативні тенденції? і
3) Як може стати пролетарське мистецтво «за глибоко-революційний чинник» при наявності «консервативних тенденцій» у пролетарській культурі»?
Спинимось на першому.
