справах. Хоч, на мою думку, вона скорше належить до доктора Ватсона, ніж до нас.
— Отже щось хоробливого? спитався я.
— Так, щось хоробливе — відповів Лєстрад — навіть божевільне. Чи можете собі уявити, щоби тепер ще був чоловік, який зненавидівби Наполєона I. до тої степени, щоб нищити всі його бюсти, де лиш тільки зможе їх дістати.
Хольмс байдуже опустився на крісло.
— То не для мене — сказав.
— І я так думав. Однак, коли хтось вкрадається вночі до чужої хати і там краде та нищить бюсти Наполєона, то крім лікаря й поліція мусить ним занятись.
Хольмс знова випростувався.
— Вломання! Се вже щось більш цікаве!
Оповідайте далі.
Лєстрад вийняв з кишені свій урядовий нотатник, щоби при допомозі записок пригадати собі поодинокі подробиці.
— Перший випадок стався перед чотирма днями — оповідав далі. — Було се у Морза Хедзона, власника склепу з образами та бюстами при вулиці Кенінґтон. Купець на хвильку вийшов з фронтового склепу, коли нагло почув сильний тріск. Вбіг скоро і побачив, що бюст Наполєона, який стояв на столі з ріжними другими фіґурами, лежить на землі потовчений на кавалки. Він ви-
