В Лондоні єсть багато старих готелів, що колись були штаб-кватирями славетних диліжансів, а тепер змиршавіли до стану звичайної корчми, де спиняються приїжджі з сіл подорожні.
На дворі одного з таких готелів під бучною назвою „Білий Олень“ ранком наступного за списаними в попередньому розділі подіями дня якийсь чоловік старанно ваксував пару заболочених чобіт. На ньому була смужката куртка з чорними перкалевими рукавами й синіми скляними ґудзиками, суконні штани й високі штиблети. Жарка хусточка недбайливим широким вузлом оповивала йому шию, а старий білий капелюш якимось чудом сидіз на одному боці голови. Перед ним стояло два шереги чобіт: один — чистих, а другий — закаляних, і кожен раз, ставлячи новий чобіт до першого ряду, він спинявся і з видимим задоволенням оглядав наслідки своєї роботи.
Задзвонив дзвоник, і на верхній галереї з'явилась гарненька покоївка. Постукавши в одні з дверей і діставши з нумера якесь доручення, вона перехилилась через поруччя й гукнула:
— Семе!
— Ало! — відповів чоловік у білому капелюші.
— Двадцять другий нумер просить чоботи.
— Спитай у двадцять другого нумера, хоче він одержатиїх зараз або почекає, поки я їх почищу.
