Тиха самотність Дінглі-Деля, наявність багатьох представниць гарного роду і увага та дбання, з якими вони до нього поставились, — все це сприяло розвиткові ніжних почувань, вкладених натурою в груді містера Тапмена і зосереджуваних тепер на одному любому об'єктові.
Був вечір. Ізабела й Емілія пішли прогулятися з містером Трандлем. Стара глуха леді заснула в своєму кріслі. Десь у кухні розлягалося низьке монотонне хропіння гладкого хлопця. Рум'яні служниці коло чорних дверей тішилися чудовою годиною та фліртуванням. В залі сиділа інтересна забута всіма парочка, що й сама забула про всіх і думала лише за себе.
— Я не полила ще своїх квіток, — сказала дівуля-тітка.
— Полийте їх тепер, — переконливим тоном порадив містер Тапмен.
— Ви застудитесь на вечірньому повітрі.
— Ні, мені корисно буде пройтись, — відповів містер Тапмен. — Дозвольте товаришувати вам.
Леді підправила трохи пов'язку, в якій лежала ліва рука містера Тапмена, вхопила його за праву руку й повела в сад. В кінці саду стояла альтанка, повита козячим листком, ясмином і стелюхами; один із тих тихих притулків, що їх людяні господарі споруджують для придоби павукам.
