Одведений до добре вмебльованої спальні, містер Піквік менше ніж за п'ять хвилин запав у глибокий сон і прокинувся тільки тоді, як блискотюче проміння ранішнього сонця з докором зазирнуло до нього в кімнату. Містер Піквік не був сонько і з запалом вояка вискокнув з-під свого намета-запони над ліжком.
Чудовий ніжний дух од стогів сіна, сотні пахощів з квіткових грядок під вікном виповнювали повітря. Темнозелені луки блищали під ранковою росою, тремтячи кожною травичкою. А птахи співали так, ніби кожна крапля роси була для них джерело надхнення. Містер Піквік аж закам'янів у надпориві й поринув у чарівні мрії.
— Ало! — очутив його чийсь оклик.
Він глянув направо — нікого. Перевів погляд у лівий бік — там лежала алея. Підвів очі на небо — не помітив ні живого духа. Нарешті великий муж зробив те, що звичайна людина зробила б одразу: подивився просто в сад і побачив містера Вордля.
— Як ся маєте? — закричав веселий суб'єкт, що ледве зводив дух од лишку розкошів. — Гарненький ранок. Га? Дуже радий, що ви так рано встали. Спускайтесь мерщій униз та виходьте в сад. Я чекатиму на вас.
