Небо було чисте, повітря — запашне, і все навкруги видавалося гарним, коли містер Піквік, спершись на поруччя Рочестерського моста, споглядав природу та чекав сніданку.
По ліву руку від споглядача височив зруйнований мур, що подекуди завалився, а подекуди безформною важкою озією нависав над вузькою смужкою положистого берега. Величезні жмути морських водоростей спускалися з гостро зазубленого каменя, розхитуючись од кожного подуву вітру, а сумний зелений плющ оповивав темні зруйновані бійниці. Позад муру здіймався вгору старовинний замок з баштами без даху і з готовими впасти стінами, що гордовито промовляли за свою міць та силу, як і сімсот років тому, коли в них лунав брязкіт зброї й шум бенкетів та бесід. З обох боків, скільки кинути оком, бачити було береги Медвея, вкриті ланами та пасовиськами з розкиданими по них вітряками й церквами. Багаті та різноманітні краєвиди здавались ще гарнішими, як їх затьмарювала тінь од легеньких, майже непомітних хмарок, що коли-не-коли затуляли ранкове сонце. Блискуча іскрава поверхня ріки, що нечутно котила свої хвилі, відбивала в собі ясну блакить неба, а весла рибалок з якимось чистим, кристалічним звуком занурювались у воду, коли важкі, але мальовничі човни пливли за водою.
