Джінгл почтиво вклонився, пальцями, що помітно тремтіли, стиснув руку містера Піквіка й ретирувався.
— Джоба, я думаю, ви знаєте? — спитав містер Піквік, рекомендуючи Перкерові цього джентлмена.
— Знаю шельму, — добротливим тоном сказав Перкер. — Доглядайте свого приятеля й будьте тут завтра ранком разом із ним. Чуєте? Ну, тепер усе?
— Все, — мовив містер Піквік. — Нехай благословить вас бог, любі мої друзі, — і, спираючись на руку Перкера, він поквапився залишити в'язницю, сумний і пригнічений значно більше, ніж тоді, як уступав сюди. Леле, скільки нещасних, безталанних людей лишалося ще між її мурів!
Веселі години перебуло товариство, що зібралося того вечора в готелі „Джордж і Яструб“. Легко й весело було на серці двох осіб, що наступного ранку виходили з гостинних дверей готелю. Серця ті належали містерові Піквікові й Семові Велерові. Перший з них вигідно вмістився всередині комфортабельної поштової карети, а другий хватськи стеребкався на маленький сідець ззаду.
— Сер! — гукнув до свого пана містер Велер.
— Що, Семе? — озвався містер Піквік, вистромивши з віконця голову.
— Хотів би я, щоб наші коні просиділи місяців зо три у в'язниці, сер.
— Чому так, Семе? — не зрозумів містер Піквік.
— Бо тоді вони бігли б куди швидше, сер, — пояснив містер Велер.
