Незвичайна відсутність двох його друзів починала вже непокоїти містера Піквіка, і, коли вони повернулися, він із більшою, ніж звичайно, радістю заходився вітати їх і розпитувати про причини такої довгої відлуки. Відповідаючи на його запитання, містер Снодграс хотів був подати історичний нарис допіру докладно списаних подій, аж тут увагу його взяла на себе наявність у кімнаті ще одного суб'єкта, крім містера Тапмена і їхнього вчорашнього визволителя в зеленому фраці. То був, очевидно, замордований життям літній чоловік із змарнілим, жовтої цери, обліччям і з глибоко запалими очима, які — блискучі з природи — здавались ще блискучішими в рямці чорного волосся, що безладними пасмами вкривало йому половину обличчя.
— Це — друг нашого друга, — пояснив містер Піквік. — Сьогодні ранком виявилось, що наш друг зв'язаний із трупою місцевого театру, — не хоче тільки, щоб усі то знали, — а джентлмен — його товариш фахом. Коли ви ввійшли, він саме збирався розповісти нам про один цікавий випадок з життя артистів.
— Тисячі випадків, — конфіденційним тоном сказав вчорашній незнайомий, підійшовши до містера Вінкля. — Чудний хлопець… поневіряється… не актор… різні дрібні доручення… всі нещастя… ми поміж себе звемо його Безталанний Джемі.
Містер Снодграс і містер Вінкл чемно привіталися з джентлменом з таким елеґантним назвиськом і, наслідуючи решту товариства, замовили й собі бредні з водою.
