— Англійські дівчата не такі гарні, як еспанки… розкішні створіння. Чорне, як смола, волосся… чорні очі… прекрасні фігури… любі створіння… хороші.
— А ви були в Еспанії, сер? — спитав містер Тапмен.
— Жив там багато років.
—Багато перемог?
— Перемог? Тисячі! Дон Боляро Фіціг… вельможна… дочка одиначка… донья Хрістіна… розкіш… шалено кохала мене… жорсткий батько… улюблена донька… гарний англієць… донья Хрістіна в розпачі… синя кислота… у мене в портпледі смок для шлунку… робимо операцію… старий Боляро в одчаї згоджується, щоб ми одружилися… з'єднує руки, плаче гіркими… романтична історія… дуже.
— А леді тепер в Англії? — зацікавився містер Тапмен, що на його опис гарних прикмет дівчини справив могутнє вражіння.
— Померла, сер, померла, — відповів незнайомий, прикладаючи до правого ока залишок старої перкалевої хусточки. — Не допоміг і смок… кволий організм… спокутна жертва.
— А її батько? — спитав поетичний Снодграс.
— Гризота сумління й нудьга… — відповів незнайомий. — Раптом зникає… в місті тільки про це й мови… шукають скрізь… наслідків ніяких… зненацька водограй у сквері перестає бити… минають тижні… все не робить… наймають робітників вичистити його… спускають воду… і в головній трубі знаходять мого тестя, а в правому чоботі — всю сповідь… його витягли, і водограй забив знову, як і давніш.
— Дозволите мені записати цю романтичну історію, сер? — сказав глибоко розчулений містер Снодграс.
— Звичайно, сер, звичайно… ще п'ятдесят таких, коли хочете… дивовижне життя в мене… справжній роман… не дуже незвичайне, але цікаве… — і чужинець провадив свої монологи далі, аж доки диліжанс під'їхав до дверей готеля „Бик“ на головній вулиці Рочестера.
— Ви спиняєтесь тут, сер? — спитав містер Натанієл Вінкл.
