— Я міркую, — сказав містер Піквік, — про дивну мінливість долі людської.
— Філософ, сер?
— Спостерігач натури людської, сер, — одповів містер Піквік.
— Так саме, як і я. Багато єсть таких, кому нема чого робити, ще більше — їсти. Ви поет, сер?
— У мого друга Снодграса видатні поетичні здібності.
— Так саме, як і в мене… Епічна поема в десять тисяч рядків… про липневу революцію… склав одним махом… Марс уночі, Аполон — удень… рушниця стріляє, ліра співає.
— А ви були присутні при цій славетній події, сер? — спитав містер Снодграс.
— Присутній! я думаю… заряджаю мушкет… в голові наче стрільнуло… ідея!.. біжу до винниці… записую… знову назад… бац, бац!.. нова ідея… знову до винниці… перо й чорнило… знову назад… бах, бах!.. благородні часи, сер. Ви спортсмен сер? — зненацька повернувся він до містера Вінкля.
— Трохи, сер.
— Чудова річ, сер, чудова річ! З собаками, сер?
— Тепер, ні.
— А! вам слід було б мати собак… чудові тварини… розумні… одного разу мій собака… пойнтер… феноменальний інстинкт… одного дня ми з ним полювали… входжу за паркан… свищу… собака стоїть… свищу знову… Понто! — не йде, як колода… кличу: Понто, Понто! — і не ворушиться, наче закам'янів… виглядаю — дивиться на надпис на паркані: „Сторожа буде стріляти кожного собаку, що ввійде за загорожу“… і не пішов… Дивний собака… цінний собака…
— Ориґінальний випадок, — зауважив містер Піквік. — Дозвольте, я занотую його.
— А, прошу, сер, прошу дуже… ще сто анекдотичних випадків з цим псом. Чудова дівчинка, сер? (на адресу містера Тапмена, що на той час обдаровував антипіквікськими поглядами молоду жінку на вулиці).
— Дуже!
