— Офіціянте, сюди! — згукнув незнайомий, люто струшуючи дзвоника. — Склянок для всіх… бренді з водою, гарячого, міцного й солодкого!.. пошкодили око, сер?.. Офіціянте! сирого біфстекса для ока джентлмена… для синців нема нічого краще як сирий біфстекс, сер… дуже хороше теж холодний ліхтарний стовп, тільки дуже незручно… не вистоїш півгодини серед вулиці, притиснувщись оком до стовпа… га? здорово?.. ха-ха-ха!
І незнайомий, не зводячи духу, одним ковтком хильнув з півпінти димучого бренді з водою і простягнувся в кріслі з такою байдужістю, ніби не трапилось нічого незвичайного.
Поки його компаньйони клопотались, складаючи подяку новому знайомому, містер Піквік на дозвіллі роздивлявся на його вбрання і зовнішність. Він був майже середнього зросту, але через свою сухорлявість і довгі ноги здавався вищим. Зелений фрак був шикарним костюмом, коли в моді були ластів'ячі хвости, але тоді він, напевно, прикрашав значно коротшу людину, бо засмальцьовані та приношені закарваші ледве доходили йому до долоней. Зелений фрак був защібнутий на всі ґудзики, через що спина його наражалась на постійну небезпеку лопнути. Клапоть вицвілої матерії закривав йому шию, де не помічалося й ознак комірчика.
Облиплі чорні штани, у багатьох місцях заплямовані масним, що свідчило за їхню довговічну службу, штрипками притягались до стоптаних і полагоджених черевиків, аби прикрити брудні білі карпетки, які, не вважаючи на це, виразно було бачити. Кучері довгого чорного волосся недбайливо вибивалися з-під піднятих угору крис старого капелюша, а між рукавичок і закарвашів вилискувало голе тіло. Обличчя було бліде й худорляве, але всю його поставу просякав незписуваний вираз незмірної безсоромности та безмежної самовпевнености.
Така була людина, що її містер Піквік спершу розглядав крізь свої окуляри, а потім, коли його друзі знесилились, найдобірнішими виразами почав і собі дякувати за допіру вчинену їм послугу.
