Сонце — найпунктуальніший слуга всього світу — тільки встало й почало своїм промінням освітлювати ранок тринадцятого травня тисяча вісімсот двадцять сьомого року, коли, наче друге сонце, прокинувся від сну містер Піквік і, відчинивши вікно своєї кімнати, глянув униз. Госвелська вулиця була під його ногами; Госвелська вулиця, скільки кинути оком, була з правого боку; Госвелська вулиця слалася ліворуч; Госвелська вулиця була й через дорогу. „Такі вузькі погляди“, подумав містер Піквік, „і в тих філософів, що задовольняються вивченням речей, які лежать просто перед ними, і не шукають істини, прихованої трохи ззаду. Подібно до них міг би й я обмежити себе спостереженнями Госвелської вулиці, не силкуючись навіть дійти незнаних країн поза нею“. І, висловивши таку цінну думку, містер Піквік заходився засувати себе в убрання, а свої вбрання — в портплед. Великі люди зрідка дбають про свій туалет. Поголитись, одягтись, просякнутись кавою взяло в його небагато часу, і за годину містер Піквік підійшов уже до рогу Сен-Мартінської вулиці. В руках у нього був портплед, в кишені пальта — прозорна труба, а з кишені камізельки — записна книжка, готова сприйняти кожне відкриття, аби воно було гідне запису.
— Кеб! — сказав містер Піквік.
— Тут вони, сер, — згукнув чудернацький екземпляр у веретяному костюмі й веретяній таки фартушині, що, з мосяжевими бляхою та номерком на шиї, здавалось,
