— Єдине, чого я хотів, це — яко мога наблизити всю справу до кінця, — виправдувався містер Піквік.
— Цілком правильно, цілком правильно, — погодився чоловічок.
— І тому я й удався до аргументу, що, як я знаю з власного досвіду, найкраще діє на людей в усіх випадках.
— Так, так, — сказав низенький чоловік, — дуже добре; безперечно, ви маєте рацію, але вам слід було доручити зробити це мені.
— Але в чім же тут річ? — примовився Сем. — Ви хотіли були дати мені півгінеї. Я ласкаво згоджуюсь узяти її. Найближче питання таке: якого біса вам од мене треба? — як казав колись один, побачивши привид.
— Нам треба знати… — почав був містер Вордл.
— Але прошу вас, любий сер, прошу вас, — перебив йому мову діловитий чоловічок.
Містер Вордл знизав плечима й замовчав.
— Нам треба знати, — урочисто сказав чоловічок, — і ми питаємо саме вас, щоб не знімати бучі в готелі — ми хочемо знати, хто у вас тепер стоїть.
— Хто стоїть? — перепитав Сем, що в уявленні його пожильці ототожнювались із частинами туалету, дорученими його доглядові. — В нумері шостому — милиця; в тринадцятому — чоботи з гесенської шкіри; на комерційній половині — дві пари полуботок; оці ботфорти — в кімнаті біля буфету, а ще п'ять пар ботфортів — у загальній кімнаті.
— І більше нічого? — сказав низенький чоловік.
— Заждіть трохи, — відповів Сем, пригадуючи. — А, єсть ще пара здорово підтоптаних велінгтонів та пара жіночих черевиків з нумера п'ятого.
— Які черевики? — спитав містер Вордл, що разом із містером Піквіком зачудовано слухав незвичайний перелік пожильців.
— Провінційної роботи, — відповів Сем.
— А прізвище майстра єсть?
— Бравн з Маглтона.
— Це — вони! — скрикнув містер Вордл. — Хвалити бога, ми таки знайшли їх.
