теж легко на удар серця або мозку. Та такий кінець життя ще, можна сказати, найкращий, бо в короткому часі все скінчиться. Не так діється із тими, що живуть дальше. Вони попадають у свойого рода недугу мозку, що називається „деліріюм тременс потаторум“. Зачинається з того, що вони підлягають обманові — галюцинації. Їм привиджується і причувається. Нпр. пяниці привиджуються всілякі страхіття, собаки, що їх напастують, вовки і це їх страшно мучить. Иншому привиджуються чорти та дзвони. Через цей обман зору і слуху вони страшно терплять, поки смерть не визволить їх з такої муки.
Колиб нищуча робота алькоголю обмежувалася на самих пяницях, то це ще не було би таке страшне. Та промахи пяниці є дуже дошкульні для їх оточення. На тім терпить в першу чергу рідня пяниці, а опісля найблизчі сусіди, тай усе громадянство. Не треба показувати, що терпить жінка та діти пяниці. Живуть у вічній трівозі. Пяниця не лише, що доказує, та з нього нема найменшого пожитку. Пяниця, то нероба. У нього охляла воля, ослаблені умові і фізичні сили, особливо мязи. Тому-то пяниця чує велику відразу до всякої праці, котра вимагає якого небудь напруження. А опісля пиття не приходить задармо, і дорого треба за це заплатити. Пяниця розтратник, а все на горівку. Хай цілий світ пропаде, хай другі гинуть з голоду, він на пиття мусить мати гроші. А коли він не може стільки заробити, скільки пропиває, то мусить дійти до руїни з цілою сімєю, котра теж сходить до жебрацької торбини і є тягарем суспільства.
