Марися. Та яж не вмію.
Мартин. Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад. (Марися знизує плечима її виходить). Піду справді до Сидоровички, я бачив у неї пяльця, вона вже стара, не бачить, то віддасть для Марисі, для своєї хрещениці, і покаже, як на них вишивать… Ох, поки то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобі свердлом стане! (Пішов).
Марися (одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тікай!… Чую я, що батько все про дворянство балакають, а ніяк не розберу, чого то дворянці стидно робить. Дивно… Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе за тим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворіт. Колиб Миколу побачить… Учора був його батько у нас, чи говорив же він про наше весілля? Микола певно знає — хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось не весело на душі, наче що недобре серце віщує!… Хотіла вчора у вечері вийти до Миколи — лихий приніс письмоводителя, з ним порались до півночі… поки нагодували… Сьогодні ввечері побачусь.
Микола (під вікном). Марисю, можна зайти?
Марися. Микола! Заходь, заходь — я одна: ні батька, ні матері нема. (Входе Микола).
Микола. Марисю, моя рибонько, щож ми будемо робить?… Твій батько не хоче віддать тебе за мене!…
Марися. Чом?!
Микола. А що я не дворянин! І тепер мій батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котовича.
Марися. Щож ти зробиш?
Микола. Не знаю!… Посватать замість тебе дочку Котовича, розбить свої надії, а з ними й серце — все одно, що живим лягти у домовину!… Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покірна волі свого батька, підеш за другого, — тоді у-двоє тяжча моя мука буде: я потеряю і батькову ласку, і тебе!… О, чом я не дворянин?
Марися. Ти мене любиш?
Микола. Умру без тебе!
