Велике значіннє має письменство в життю народу. По нїм не тільки мірять у світї висоту культури народу, бо-ж лїтература се образ духового життя народу, але-ж бо й крім того вона дуже часто вказує народови шляхи, куди йому йти, навчає устами письменників, що робити, щоб добити ся кращої долї, визволення.
Наше письменство відіграло велику ролю в розвитку національно-полїтичної думки на Українї. Звичайно подїляють українське письменство на три доби: стару (до кінця XV в.), середню (до кінця XVIII в.) й нову (від виступу Котляревського по сьогоднї), і на се є свої причини. Та скрізь цїле наше письменство, від XI в. по теперішнї часи, червоною ниткою тягнеть ся бажаннє краще владити життє на Українї, оборона її інтересів. Чи з книжки в XI в. балакає старий келїйний чернець, чи невідомий поет-патріот у XII в., чи в XVII в. посилає свої грімкі послання з афонської гори затворник Вишенський, чи відважно боронить своєї віри український полєміст, чи про турецькі походи співає народня пісня, чи нові письменники промовляють до сердець свого народу простою мовою, — все се робить ся з одного мотиву: з любови до рідної землї. Може не все й не в усїх творах видко се однаково ясно, може нераз треба дошукувати ся його, але-ж ми знаємо, що виховане на ріднім письменстві нове українське поколїннє створює собі на основі його свій окремий, чисто український національно-полїтичний світогляд, а далї й виставляє свої національно-полїтичні домагання.
Нїхто так докладно не зрозумів ваги нашого письменства для нашого національного розвитку, як російське правительство. Цїлим рядом указів, починаючи від XVIII в., старало ся воно придушити наше рідне слово, переслїдувало народнїх кобзарів, обсмішувало прояви нашої національної лїтератури, а далї зважило ся на найганебнїйший вчинок: заборонило в 1876 р. зовсїм українське письменство! Але ж ми мали щастє, що в тих страшних часах наше слово найшло собі захист у Галичинї, наша лїтература не завмерла, не замовкли письменники і як прийшов 1905 р. він нас на
