Сторінка:Сумцов М. Слобожане. Історично-етноґрафічна розвідка (1918).pdf/15

Цю сторінку схвалено

В 1705 р. український історик Величко проходив з козаками від Корсуня до Білої-Церкви на Волинь і дав такий запис: «Видѣхъ просторныя поля, лѣсы, обширные садове, красныя дубравы, рѣки, ставы, озеры запустѣлыя, мхомъ, тростіемъ и непотребною лядиною зарослыя. Видѣхъ много костей человѣческихъ, сухих и нагих, тилькы небо покровъ себѣ имущихъ: рекохъ въ уме: кто суть сія? Насмотрѣвшися, поболѣхъ сердцемъ и душою, яко красная и всякими благами прежде изобиловавшая земля и отчизна наша Украина в пустынѣ оставлена, і поселенцы ея, славные предки наши, безвѣстны явишася». Запорожці плакали, слухаючи в 1676 р. лист об «упалій отчизні своей малороссійской тогобочной»[1].

Роздивившись добре в Слободській Україні, захожі люди побачили, що край добрий на усе — на хліборобство, бджільництво, усяку садовину й огородину, на рибу, на раків, на звірів — багато роскоші та простору, і ось у цім краї залунала весела пісня:

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,
Іди з нами козаками на Україну на слободу.
На Україні всього много, і паши, і браги,
Не стоять там вражі ляхи, козацькії враги:
На Україні суха риба із шапраном:
Будеш жити з козаком як з паном,
А у Польщі суха риба із водою:
Будеш жити з вражим ляхом як з бідою.

Згодом воля і роскіш змарніли, землі поменшало, риба подохла від заводів, панщина стала забірати людей

  1. Сам. Величко, Лѣтопись, І, 5, 11, 394.