сучий син. Походить трохи, та й покине. Та ще часом і насміється. Ти роби так, дочко: коли побачиш, що він до тебе ближче, ти од його дальше. Раз подивися привітненько, а двічі нелюбо, коли вийди до його, а коли й ні. Поводи його так довгенько, а як добре вивіриш, що він тебе не дурачить, отоді кажи йому правду. Отак треба з ними. (Павза). Ну, а тепер признавайся по правді: принадила вже собі якого чорнявого? Чи може тобі більше до вподоби білявий?
Олена (соромливо). Мм… бач які ви…
Василина. Аж правда — білявий більше до мислі? Бач, і не ворожка, а вгадала. Тільки скажи йому, щоб так більше не робив!
Олена (стурбовано). Як, мамо?
Василина. Ось батько іде, нехай розкаже як.
Савка. Олено, загнала, корову?
Олена (швидко). Загнала, тату.
Савка. Гляди! (Позіхає й потягається). Ех!… Ти, Василино, завтра не буди мене рано. В церков, хай бог простить, не піду. Хоч раз на тиждень висплюся до ладу.
Василина. Савко!
Савка (позіхаючи). Чого?
Василина. Та не дери рота, іди сядь сюди!
Савка. А як-же! Тут ось очей не роздеру ніяк, які вже там у ката посиденьки. (Люто позіхає).
Василина. Та хіба-ж уже і якої часинки не здолаєш посидіти? Та виспишся ще. (Сміється). А, леле!
