Сторінка:Степан Васильченко. На перші гулі.pdf/6

Цю сторінку схвалено

Олена. А тато про це й знати не будуть. (Тулиться до матері. Гаряче). Мамонько, толубонько, пустіть. Он Маруся і Одарка ходять уже, а я-ж однолітка з ними. Уже й парубки сміяться з мене починають. Кажуть, що мене і досі кашою годують молошною. Мамо, пустіть!…

Василина (нерішуче). Ну та нехай-же побачимо.

Олена. Сьогодні пустіть!

Василина. Та й чого це тобі так приспіло?

Олена. Бо вже мені переказували і вчора і сьогодні, щоб виходила. Одарка казала, що зайде по мене. Кажіть мамо, можна? (Зазирає пильно в очі, далі радісно). Пустили, пустили!

Василина. Ще побачимо, що батько скаже.

Олена. Ні, ні, годі вже — татові про це байдуже, аби ви пустили. (Віддихає з полегкістю). Ох!… пустили… (Після павзи, жартовливо). Мамо, мамо, навчіть мене чарувати!

Василина (здивовано). Як ти сказала? Чи ти в своїй льолі, дівко! Що це в тебе мати чарівниця яка, чи відьма?… Дивись, що вигадала вражого виводу дитина!

Олена. Та ви-ж таки може од старих людей щонебудь чули.

Василина. Старі люди, дочко, багато дечого накажуть та хіба всьому тому і віри йняти? А я так думаю — коли в тебе ні вроди ні вдачи, то й чари не поможуть. Я тобі краще нараю: коли помітиш, що парубок оком на тебе накидає, не липни до його зразу. Не роби так, як буває инші, що тільки парубок моргне їй, вона вже й лапки покладе. Покине