Тож од бога — гріх, од людей сором! Хіба-ж я цього не знаю! Та коли я що, або що…
Василина (не втерпівши, сміється). І де воно зародиться отаке?
Тиміш (улесливо). Тіточко, пустіть!
Василина (набирає суворого вигляду). Кого? Куди?
Тиміш. Може ви гадаєте, що в нас на вулиці яка пустиня. У нас, тітко, немає того, як буває в инших; щоб пустощи заводили, або плескали непотрібне. Поспіваємо трохи, потанцюємо, та й спати ідемо. (Швидко). У нас, тіточко, вже й скрипочка є!
Василина (зацікавлена) Ну? Вже десь і на скрипку розжилися?
Тиміш. Там скрипочка, тітко, скрипочка! Як душа! Як заграє дрібнісінько та тонісінько, то всього тебе і підіймає, так і тягне до танку!
Василина (міняючи голос). Слухай, Тимоше, я чула, що ти до танців майстер?
Тиміш. І до роботи!
Василина. Про роботу я вже не питаю! То оце я й кажу… (Несподівано, жартовливо). Чи не затанцював-би ти мені якої? Люблю, як хто хороше танцює!
Тиміш (швидко). Добре, — а тоді пустите?
Василина. О, ти вже зараз і договорятися. Треба-ж спершу побачити, може-ж і не варт буде!
Тиміш. То як-же його без музиків?
Василина. Та кат його бери хоч і без музиків!
Тиміш (скінчивши танок). Ху!… (витирає піт). Ну, тепер пустите?