Сторінка:Степан Васильченко. На перші гулі.pdf/17

Цю сторінку схвалено

Олена (сполохано одпихає Тимоша). Мати! Мати проснулися, тікай швидче!… (Тиміш ховається за стіну, не випускаючи її руки з своїх).

Олена (голосно до матері). Хто-ж тут такий? Нікого немає. (Павза). О, таке й вигадайте: „цілувалися“… то може вітер… то лист… то, мамо, вітер листом має! (Павза). Ну, самі дивіться. (Дає ознаку Тимошеві, щоб ховався. Тиміш трохи одсувається од вікна, тулиться до стіни. Олена ховається в хаті, на її місці з вікна вихилилась Василина).

Василина. А де це тут той вітер, що дівчині не дає спати? (Побачивши Тимоша). О, а це-ж що за почвара сидить під хатою?

Тиміш. Я собі — прохожала людина: сів трохи спочити.

Василина. А не пішов-би ти, прохожала людина-парубче з-під вікна під три вітри? Бо як візьму рогач, та займу з під хати, то й куди тікати не втрапиш!… Чого тобі треба тут? Що ти забув у нас? Немає тобі иншого місця сісти?

Тиміш. Це, бачте, так ваша хата, тіточко, мені вподобалась: іду собі, дивлюся: хатиночка, як лялечка біленька, веселенька, думаю собі — а дай я посижу трохи коло цієї хорошої хати.

Василина (здержуючи осмішку). Бач — яка лисичка. Іди-ж ото і не базікай мені отут! Не вспів слова сказати дівчині, та вже й із цілуванням липне! Що це вона обцілована в мене, чи як? Не годиться, батьків сину, так робити. Де це так добрих батьків діти гуляють?

Тиміш. Тіточко, що-бо ви кажете! Та я й слухати соромлюся, як ото хто про цілування говорить!