співають про славу Святослава, а дорікають князеви Игореви, що́ втопив богацтво наше на дні Каяли, ріки половецької, — насипали-ж бо там руського золота. Тут Игор князь пересів из сідла золото́го в сідло невольника.
Знемогли від смутку стіни городів, поникла весела година. А Святослав смутний сон видів: „В Києві на горах сеі ночи из вечера“ — каже він боярам — „вкривали мене чорним покровом на ліжку тисовому; черпали мені синє вино з горем-отрутою змішане; сипали мені пустими сагайдаками поганих волокитів великий жемчуг на лоно, и мов-то втішають мене. Уже дошки без сволока в моїм теремі золотоверхім: всю ніч з вечера бісові ворони кракали у Пліснеска на болоні, де будр дебри Кисаневі, и не злетіли к синему морю.“
И кажуть бояре князеви: „Уже, княже, туга дух твій полонила. Се-бо два соколи злетіли из батьківського престола золотого, добути города Тьмутороканя, або випити шоломом Дону. И вже шаблями поганих підсікли крила соколам, а самих опутали в пута зелізні. Темно було в третій день: два сонця померкли, оба червоні стовпи погасли, а з ними молоді два місяці, Олег и Святослав, тьмою заволоклись. На ріці на Каялі тьма світ покрила: по руській землі простерлись Половці, неначе гніздо пардів, и в морі потопили нашу силу, и велику смілість придали ханови. Уже наруга нанеслась на хвалу, уже неволя тріснула об волю, — уже Див кинув ся на землю. Се готські красні дівчата заспівали на березі синёго моря: дзвонячи руським золотом співають про часи Бусові, леліють месть Шароканову. А вже-ж ми, дружина твоя, бажаємо розвеселитись.“
Тогді великий князь Святослав виронив золотеє слово из слезами змішане, та й сказав: „О моі синовці, Игорю и Всеволоде! раненько стали ви половецьку землю мечами побивати, а собі слави добувати. Та неславно ви воювали, — неславно кров погану проливали! Ваші мужні серця с твердоі криці сковані, а в завзятью загартовані. Таке-ж от-се вчинили ви моій срібній сідині? От, вже не бачу власти сильного и
