то вкорочу вам. Та як заллється зразу слізьми, то аж жаль було б дивитись, як би хто побачив: сльози такі дорідливі, як дощ перед грядом, одна за другою й покапали на поміст, наче горохом посипав.
— Не плач, серце, — заговорив пан-отець, — тільки голова разболиться, а мене не воскресиш, — не вернеться, що минулось, хоч хай сльози ллються, як Буг[1] тече.
Надійшла Текля, як огірочок викотилась, в зеленій спідничині, що зосталась торік від Масіної сукні з маминої одежини, то їй спидничку пошили. Опріч спідничини, Текля була тільки в сорочці; та замурзана така! сказано — дитина: чи їсть, чи не, то по грудях тече; а там мокре таке полізе на двір й бавиться в по̀росі.
— Ходи до мене, дочко! — каже їй о. Гервасій.
Підійшла вона. А батько обняв руками її головку й каже:
— Моя ти сириточко! моя замурзана! Що тебе жде на божім світі — яка доля? Чи ти будеш проклинати мене, що не довів тебе до путя?
Текля мовчала.
— Чого ж ти мовчиш? — пита батько.
— А що ж я буду казати? — озвалась Текля.
— Я тебе питаюся: чи будеш мене проклинати?
— Ні, татку, не буду, — каже Текля.
— О! моя ти щебетушечко! — заговорив батько, цілуючи її в голову, та так і вмивсь слізьми.
Бачила Текля, що мати плаче, та вона се не
- ↑ Буг або Біг — ріка.
