— Чи бач? — каже о. Гервасій.
— Що? зайця? — озвавсь паламар.
— Еге ж, — каже пан-отець.
— Та бачу ж.
— Стань-но, — заговорив о. Гервасій.
— Та цур йому, — каже паламар, — може то — Дух святий з нами!…
— Стій-бо, кажу! — гукнув пан-отець.
Спинив коні паламар, а з них аж пара встає. Пан-отець аж тремтить, дивиться, як заєць бідний лапками перебіра, от-от під лід піде.
— Як тобі здається, Саво, — заговорив далі пан-отець, — чи тут глибоко?
— Не повинно бути, — озвавсь той. — А з тим — хто його зна.
— Що буде, то буде, — подумав пан-отець, зліз з санок, скинув кожух й пішов зайця здобувать.
— Не йдіть, пано̀че, — каже Сава, — може то нечиста сила, аби вас у пролиз заманити.
О. Гервасій не чув сієї перестороги. Він був гарячий мисливий, що й ряса не кожен раз на заваді ставала; то всею душею дививсь на зайця. А він, бідненький, все ніжками бовтає, то аж на кригу зіпреться. Як би в що задними ногами впертись, то так би й вистрибнув; а так помоцується-помоцується, й бовтне, тільки вушка видно. Йшов пан-отець, аж трясся, й все пробує лід під собою; далі чує — тріщить; то взяв та й ліг й посунувсь на животі. А паламар на санках Бога молить за пан-отця, щоб щасливо вернувся. Досунувсь
