А на дворі тим часом січень — чи ж другі звуть — лютий був наскінчу.
На Поділлю іноді бува дуже рання весна, хоч марець свого ніколи не дарує; проте іноді ще перед па̀лютим[1] й сніг розтає, й все; а в марці завсігди вже береза зовсім зелена, — тим-то його й прозвали: березо̀золь. Та в дорогу збіраючись, на се нічого зважати, бо не стямишся, як зірветься заверюха й таке почнеться, наче до Різдва йде: й мороз, й вітер, й сніг. Не на-довго воно, а все ж на дворі — сказано, без пори — наче слабий сміється, а сонечко гріє, як мачуха голубить. Так й тепер було: сонце пригріло, потекли річки з землі, аж відпар пішов; а через кілька день випала пороша. Хто з чим міг, пішли на полювання, мало з рогачами та з ко̀цюбами не повиходили. А о. Гервасієви саме тоді випала дорога: їхав у Крути сина відвідати, бо на Різдво його за холодом не привозили. Ніч ночував він, де йому Бог поміг, а на ранок доїхав до Бугу. Берегами глибокий пісок, то сніг з піском перемішався, й тяжко було їхати, — так люде льодом дорогу втерли. Й о. Гервасій покатав льодом; тільки паламар поньокує. А по-під горою в корчах крик, галас, йойкотня: тут полювання якийсь пан справляв.
— Гай-гай! — дума собі о. Гервасій, — ото̀ роскіш! — І став пригадувать молоді літа, як і він, бувало, на конику виграє за зайцями та за вовка̀ми. — Але зирк, — заєць у пролизі чмиха. Нагнали сіромаху з корчів.
- ↑ Як генвар звуть січень, то февраль — лютий, а як той лютий, то февраль — на̀літий. — Прим. авт.
