соромно вже, а треба присідати. Такий, значить, світ настав… Та мабуть же й попомучили тебе, небогу, — думає мати, на доню дивлячись, — нім навчили дрикгать та тицяти! Не ученики, а мученики — мовляли покійні татуньо.
На розпрощанні учителька строго-на-строго наказала Масі з хлопками не сходитись.
— То сором, — каже, — то встид; а по-хлопськи побалакавши, — каже, — так писки заогидиш, що й свяченою водою не сполощеш, ні окропом не відпариш. — Й дала роботу до-дому — гаптовання. Та ще й маму напросила, щоб пильнувала, щоб доглядала Масі, щоб стерегла, аби на-ново не „zchłopiała“.
Хто-хто, а Ганна очей не спускала з Тернівської дороги: коли-то покажуться? Як над вечір відчиняються ворота: їдуть вони! Повибігали на двір й челядь, й своя сімя; всі раді, кожне щебече, що на язик набіжить. А Мася злізла, опугана, й наче чужа, незнайома пішла, нікому й на слід не плюнула. Сестри за нею потяглись.
— То, може, що змерзла, — каже одна дівчина.
— Ніт! так загорділа, запаніла, — озвалась Ганна.
Справді, розібрали Масю, а вона на-силу з татом привіталась, на сестри й не глянула, й стала під грубою та й ні пари з губи, наче води в рот набрала.
Миленько Ганна подивлялась на панянку, оттут пораючись коло її одежини, — бажалось поспитати, чи все гаразд збулось, що балакали перед виїздом; та Мася мовчить, то й вона мовчить, лиш погляда,
