Тяжко було Масі між ляхівками та недоляшками: всі глузували з неї, що хлопка. А як сказала, що з-роду в костьолі не була, то наче провинилась, так здивувались й зареготались, й Печержинська з ними, та все: ото, — кажуть, — а! як же можна?
Минув тиждень. Настала неділя; рано-ранесенько ударили в дзвони; загомонів хрещений народ улицями, до церкви йдучи. А в Печержинської всі спали, як побиті, хоч повинось їх: діти, сказано — діти; а сама з панства покачувалась. Та не спать же цілі сутки! Заворушились й тут. Пішла кишнява в тій кімнатці, де одна на другій, як оселедці в бочці, спали панянки; а учителька осібно спала й, прокинувшись, позіхнула, потяглась та й почала бавитись косами, то перстнями, що на руці були. А сонечко аж проситься до хати, крізь заслонку в вікно поглядає, мов би каже: та вставай, ледащице! годі тобі валятися; вийди, полюбуйся, бо се вже останні дні так веселенько світ Божий озираю. От-от, лиш не видно, як небо засуниться, й піде грязюка, що ні ти, ні я на двір й носа не покажемо. Та вставай же, кажу! годі тобі вилежуватись!
Але от Печержинська сіла, та ще далеко було встати! Нарешті й встала.
— Оляно! — гукнула вона, — давай черевики! — Там — давай се, давай те. З година часу упливло, поки вмилась, й друга вже на сході була,
