лений, а тепер вже давно обліз, аж рудий, та товстий такий! і на кінці кгудз, як голубяче яйце. Віжками керувала мов би шляхтичка, що сиділа з-заду. На голові в неї старенька хустина, чорна, з краями в квітки; на плечах пальто тернове, також чорне; на ногах черевики нові, козлові, ще не назувані; на шиї низка коралів і три дукачі щиро-злотих. Опріч сих двох, на бричці була ще й дівчина, закутана в хустку, що тільки їй очі блищать, — щоб не загоріла.
Погана була їх їзда: то посторонок урветься, й вони стануть, увязують; а тільки рушать, як, дивись, орчик відірвався, або ланва спала. І знов стають, вяжуть; і знов рушать — і знов пригода: заколесник згубили, й колесо зліта.
— АІ лиха моя година! ото їзда! — говорить з досадою та жінка. — На, подерж віжки.
Хлопець бере віжки, а вона злізе, шука мотузка в бричці, вяже. Поки тут вправиться, то коні позаступають.
— Возьми, Митре, росправ, — озветься до хлопця, — бо я боюся.
То й хлопець злізе; та поки тут росправить, то або нашильник злетить й висить на крижиках, або коні зовсім пороспрягаються, що тільки в шлеях стоять. Піде Митро туди, а тут знов позаступають. Тим часом дівчина й засне на бричці.
— Вставай, дочко, будем їхати! — скаже та молодиця.
Дівчина сяде, очі протира; й рушать, та й знов пригода.
Таку їзду в тій стороні називають попівською.
