— Довідаєшся згодом!
— Мабуть на зборню? — сумно запитав Явтух.
— Та вже ж не в панську пекарню!
— Та в некрути? — додав Явтух.
— Та вже ж не тарілки лизати!
— Не потішайтесь, дядьки! — Явтух каже. — Мене спіткала лиха година, вона ж й на ваших дітей засіла, та може й вас не мине.
— Та се що другого, — відказали ті. — Чи нас, чи дітей наших заберуть, то громада добрим словом згадає; а тебе ледачого здамо, то й на молебень дамо.
Ще б, може, розмова велась, та вже зборня відчинилась.
— А! а! — почали новобранці на все горло, як побачили, що Явтуха в дибки забивають, — отсе тобі, щоб не глузував з чужої долі лихої!… Ти думаєш, ми не бачили, як-то ти шкірив зуби, як нас переписували? ото не смійся, підошво панська!
— Браття! — почав Явтух, та з гурту перебили:
— Еге! браття! а давно побратався? а за годинку перед сим? Ге! панський устілок, бач! Не забули ми тобі, як ти нас прискаржував!
— Браття! — почав знов Явтух, — і я безталанний, і ви не щасливійші за мене; не сварімось же хоч тут, звідкіль не кожен до дому вернеться. А хто скаже: кому з нас не останній раз завтра мати борщу наварить?
— Що правда, то правда, — заговорив сторож, — і мій син…
— Та що правда, то не гріх, — одвітувано з
