стала зватись з волі пана, та й не без своєї, Фрузиною й панною.
Поки Явтух ріс та краси набірався, Фрузина ледачіла, старілась; як йому минуло двадцять, як на його всі заглядалися, — їй стукнула тридцята паска, а з обличчя більш двадцяти літ їй не показувало. Тоді стала вона докучать панови: віддайте мене, бо собі сорома наробите: де-ж мені діться з малим сиротою?
Не трудно було вдоволити її, мавши панську власть: — рече й биша! Й дав пан приказ „некрут“ ловити. Наробили галасу в селі, а парубків з двадцять забили в дибки. Стали небораки в лаву, кожен із сторожем в паровій дибці та ще й у путі. Нікому й у голову не приходило, чого то панна Фрузина в вікні сидить — сумна та невесела; матінки плачуть, сестри побиваються; то думали, що й їй до серця дійшло. Явтух жартував, посмішкувався з новобранців, що вони носи позпускали й так поприбирані; а того й у голові не клав, що взавтра ясне сонце, з-за гори викочуючись, застане й його на зборні, в дибці, й ланцюгом до сторожа прикованого.
— Що? найшла-сь до сподоби? — питав пан Фрузини, як новобранців на зборню відвели.
— Ніт, — каже вона.
— То, може, кого знаєш, що не взяли? кажи, я пошлю.
Не думаючи, Фрузина показала на Явтуха; не думачи, пан послав Явтуха ж за війтом й двома десятниками.
— Прийшли! — Явтух доложив.
