додала в голос, — лучше було не родитись, а ніж бачить, що тепер діється на тому світі Божому.
Взавтра вже мала виїзджати Мася, й як всі полягли спати, а в пекарні ще начиння милось, вона кивнула на наймичку Ганну й пішла на тік, стала в кутку між стіжками й почала гуторить. Все село знало, що̀ діялось у пан-отця, то слуги й подавно, тільки ніхто не знав, чому батько хоче, а мати ні.
— Тим, — каже Мася, — матуся не хочуть, що там запанію.
— То не панійте, — каже Ганна.
— Е! мене ж за-для того й везуть.
— То прикиньтесь, що запанієте, а справді не панійте.
— Не вмію.
— Біда! — каже Ганна. — Тоді вже не станете зо мною до розмови, як тепер; тоді вже, може, битимете, як і подивлюсь на вас, тоді…
— Не знаю, — перебила Мася. — Може, з мене вийде така яга̀, що й пальці слугам підрізуватиму.
— Не дай, Боже, щоб ви перемінились! Тепер я вас, панно, так люблю! Всі дівчата вас люблять, все село, а тоді зненавидимо, що й зустрітись противно буде. Не панійте! жаль вас буде. Тепер і співаєте з нами, й все; й за дружку стаєте; а тоді… Ви обіцяли мені вінок виплести до шлюбу, — вже не виплетете, вже запанієте. — Останнє слово Ганна вимовила так жалібно, що аж сльози покотились. Мася й собі заплакала, не знаючи чого.
Вирісши між простими дівчатами, хоч не в роскошах, та й без нужди, Мася надивилась на горе гірке й викохала добре серце, бо й своє лихо на-
