— Говори: дурна! — озвалась пані-матка. — Вже ти не розумнійший за мого покійного татуня, а вони, було, все розсказують, що так і так діятиметься, як зближиться страшний суд. І як згляну на світ, то якурат так і єсть, як було покійні розсказують.
— Дурна ти, й твій татуньо дурень був.
— Та пуста річ сказати: дурна, дурень. Ще я — ну! Хай і дурна, а що мої татуньо покійні то дуже розумні були.
О. Гервасій засміявся.
— Ти смієшся? А ну ж скажи, кому в пеклі буде найгірше?
— Тому, хто найбільше нагрішить.
— А хто ж найбільше нагрішить?
— От тобі й раз!… А почім мені знати?
— Бач — не знаєш, а покійні татуньо то й знали: піп найбільше нагрішить!… А которий так не служить, не щиро править, а тільки язиком меле, тому язик висітиме аж до пояса, та такий черний! І чорти гаками тягтимуть його за язик… Он то як!…
— А-ну ще що?…
— Буде з тебе й сього! Ти ж піп, ти сам повинен знати; а я неписьменна! — куди мені попа вчити? — Се-б-то хтіла похвалитись, що, мовляв, я й неписьменна, а знаю більш за тебе. — Е, як би то мої татуньо встали! — додала, киваючи головою.
— То що б? то що б? — забалакав пан-отець.
— Вони все б розтолкували, що до чого йде. Все було розсказують, як і що. От як дивлюсь тепер на світ, то наче їх речі слухаю. Кажуть було:
