— Скажи, любо, скажи-и! — почали просити сестри.
— Не скажу!
— Скажи, скажи-и-и!…
Засміявсь Антосьо й каже:
— То, маєте, так: як завважить старший, хто жупчики ловить, то й моргне на кого-небудь, а той візьме перо за два кінці, вигне та підведе до самої кушки й пустить; аж сльози покотяться.
— До якоі-то кушки підведе? — питає Мася.
— З тобою балакати!… до носа!
— А ніс хіба — кушка?
— У нас кушкою звуть, — каже Антосьо.
— А пинфа що то таке? — знов поспитала Мася.
— Пинфа?… пинфа от що: візьме паперу та бавовни й скрутить папір в дудочку й в один кінець, в тонший, завине ту бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запаленним кінцем візьме в рот осторожно й подме. То так сапне! диму, як голова завбільшки, висунеться під ніс. Ще й кожухом накриють, як на кровати спиш…
— Та нащо ж се? — питають сестри.
— Щоб не спав!
— А воно ж не душить?
— Де то вже ні! так закашляєшся, що ну! бухикаєш та й бухикаєш! І сльози котяться, наче били.
— Хто ж се виробля?
— Хіба я вже не казав вам? — старший.
— А як би йому так?
— Йому? — ніхто не має права!…
