підводу привів; сідай! їдь!“ Й мало не плаче, що в самого нема сього щастя.
— Люборацький! підвода до тебе! — хтось гукнув.
Аж затрясся малюк на сю звістку, аж побілів і на хвилинку наче прикипів до місця, наче його хто о́ливом приварив, та тільки ж на хвилинку. Далі як схопиться, то наче його припік з-заду… Й двері не відчиняв: самі наче відчинились; тільки долоні палали, що вгрівся ними з розмахом, як летів на двір. Приїхав староста Солодьківський — само собою церковний: другого старости там й не знають, хіба на сватанню. Як сонечко зайшло, то Люборацький вже далеко був від Крутих: так виїхав, що не дав і коням гаразд перепочити. Не задержала його Волоської скарга, бо Люборацькі були чесні люде: як вмовились, так і сповнили. А де-котрі довго тупкали, нім прийнялась вона ждати до після-жнив, і то положивши по золотому з карбованця проценту за місяць.
На другий день Антосьо обідав в Боршаді, а на полудень поспів до-дому. Дарма праця виписувать те, що діялось в Антосьовім молодім серці, як підїзджав він до свого села: от-от, от-от — і дома буде! Одна верства зосталась і здалась йому милею; й та година, що пропала на переїзд тієї верстви, довша була за ввесь рік. Се не то, що зімою: з-під кожуха й носа не виставити! Се було літечко, й Антосьо на кожну стебелинку приглядавсь, їдучи проміж пашень. А пшениця шелестіла; цвіли волошки, й цвірчали коники в пашні. Як дихне вітрець, то все поле загойдається, захви-
