дів Антосьо — не миле йому й колесо: вже побіг джокгана̀ шукать, й через годину — ого! — аж іскри скачуть — так полетів за гуртом і собі на нартах. Ще й джокган в його мережений. Так день до вечора пролітав; так й Ордана діждались. Пішов о. Гервасій з кропилом; кожен хазяїн чи хазяйка тому паляницю, тому те, а Антосьови шажок — дзвінок залатати. От дзвінок і перестає калатати, а вже дзвонить, бо залатаний.
Всього три дні ходив Антосьо по селі й виходив аж три злоті. Що то за радість була! Вже не то що, а знав він кожен шажок: де на йому пляма, де карб; а все лічить, все на купки склади, то в кишеню забере та побрязкує — сестрам жалю завдає, що в них нема, а в його є. От і приступила Текля та й скиглить: „дай мені, дай! дай, Антосю, дай!“ Й Орисі аж очиці блищать, — так би й собі попросила; та вже соромилась за себе, то просила за Теклю: „та дай їй, — каже, — в тебе ж багато!“…
— Еге, дай! — озветься Антосьо, — а сам з чим останусь? Вам дай, а я за̀ що собі бублика куплю? А в Крутих не те, що дома: там і на шматок хліба жадѐн.
Згадував Антосьо Крути, а мати шматтячко передивлялась, сіртучки; швець чоботи приніс; Мася лагодила, що того потребувало, а там, заплакавши всі гуртом, випровадили Антося з дому й остались ждати до нового роспуску — до Великодня.
Та і зїли паску без Антося, бо не було способу через Біг переправитись: розлився, шумить, порони
