стала? — се-б-то до Масі. — Гайда мені пшеницю вибірати!
В тій стороні кутю варять пшенишну, а не ячмінну, як в гетьманщині, ще й не сяке-таке зерно беруть, а вибірають що-найкраще. Вже за кілька день сидять над решетом, в кого баба є, а в кого дітвора. Й пані-матка погнала своїх до „длубання“. Антосьо не пішов за гуртом, а потяг на двір та поліз по стромах шукати чого на санки. До вечора ще й насковзався. Там все гори.
Всі такі пан-отці, як о. Гервасій, росли, мовляв, у громаді, й хоч вийде на попа, а серце йому все таки лежить до гурту. Й вже хоч старий, а не цурається давних компанистів: то іграшки спогада, то се, то те. І все давне відживало й до громади його тягло. А кому не любо оглянуться назад себе, спогадать свою провесінь, спогадать ту пору, як не знав лучшого вбрання за білу сорочку та червоний поясок, що мати сама з скрині вийме, сама й підпереже синка; як не бажав від світа нічого, лиш коли-б побігати з хлопцями? Не бачучи нічого злого на собі, такі батьки й своїм дітям не боронять жить, як самі жили. І о. Гервасій так. Хоч світ тим часом багато відмінився, на громаду стали позирать не тим вже оком, а він було ще й сам каже Антосьови: „та ти пішов би між хлопці, погрався б! Чого нидієш в хаті!“ А хто не був дитиною? І Антосьо як на вітрі полетить. І жди його аж ген-ген.
— Та ти хоч попоїв би, — скаже мати. А Антосьо лизне що, та й побіг.
— Вже наївся, — каже.
