— Хай йому цур! — озвалась пані-матка.
— І я кажу, — каже пан-отець. — Лучше нехай вже дитина так перемучиться, а до-дому приїде, то відживиться, а ніж мають ні за що здоровля відняти.
— Добре мої покійні татуньо говорили, — подумала Люборацька, — що то будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі. — Далі заговорила: согрішили ми перед Богом, прогнівили Його милосердного! Не дарма стоїть написано: нашлю на вас мучителів, грабителів, розорителів, і вкорочу вам, як будете злі… Не одному дитяті за наші гріхи тут віка вкоротять, — додала сумно.
— А що не одного талану позбавлять, то й Бог забув, — додав пан-отець.
Так, то іначе, а все на один лад кметуючи, дійшли вони аж до Волоської, покинули дітей своїх й поїхали, роспивши могорич. Що-то вже плачу було, як мати виїзджала, а виїзджаючи наказувала: „учись, синку, а то будеш битий“. — Антосьо не бував дальш Тернівки — й то з матір'ю, а тепер остався за девять миль! й гірко плакав та щиро. Та плач, хоч і цілий океан-море наплач, а лиха не обійдеш, ні обїдеш. І мати сплакала й поїхала, поцілувавши сина в голову.
Від жнив аж до Різдва бідував Антосьо у Крутих: і страху не раз набрався, аж крізь сон жахався, і голодом не раз намлівся, і всякої нужди натерпівся, і чого не було? Як приїхав до-дому, то
