на серці, як за ворота вийдеш та оглянешся, що нема нікого за тобою.
В сих сінцях пан-отець вийняв гребінь з кишені, розчесався, обтер чоботи полою, розчесав сина й узявсь рукою за клямку.
— Чи ви вже готові? — пита Люборацької.
— Пождіть, чи не забула-м чого, — відказала вона.
Й стали в-двойзі, позадумувались. Діти стояли, як повкопувані; ще Антосьо не так, а що той, то як стовп — щоб поворухнувся!
— А що? ходімо! — заговорив далі пан-отець.
— То й ходім, — відказала Люборацька.
Пригладив той коси, бороду, вуса; глянув на свій вузлик, що ніс смотрителеви, глянув в руку на гроші. Люборацька те ж зробила, й двері, тихо відчинившись, ще більш страху завдали. Чого-б, бачся? Та вже хто його зна — чого, а чогось страшно, що й не сказати.
Довго стояли „родителі“, нім вийшов „єго високоблагородіє“; й кашляли и відкашлювались, — все коло порога; гомін чути, а самого нема та й нема. Як ось відчинились двері з другої кімнати й вийшов смотритель — стриженний, голений; ніс йому карлючкою, а очі світяться, як у кота, — здається, от й кинеться, як кіт на мишу. Вийшов і став. Поклонились пан-отець й пані-матка.
— Здравствуйте! — заговорив він, пишно дивлячись, як пан-отець й пані-матка на столі вивязували калачі й вино; далі пан-отець підійшов до його:
— Моє вам нижайшеє почтеніє! — каже. — Й
