— Як вогонь, — озвалась молодиця.
— Господи — Господи!… Та вже не з'їсть.
— А станцію вже маєте? — запитала та молодиця.
— Ні, ще.
— До мене, їмосць; в мене людських дітей таки гурточок, мене знають. Не будете нарікати. Питайтесь до Волоської.
— Та коли-б мені як до смотрителя перше, — відказала пані-матка.
— Се вже, дасть Бог, відбудете як-небудь, — відказала Волоська й додала, — приїзджайте, їмосць! Не знайдете лучше, як у мене. А славний ваш синок… А чи несете що̀ смотрителю?
— Та що Бог дав.
— То не лякайтесь, — змякне.
З тим і розійшлися.
— Слава Богу, — подумала Люборацька, — що найшлась така людина! Хоч духу піддала. — Й пішла своєю дорогою.
Йдучи в місто від Кодими то-що, з полудня, як вже доїзджати до жидівських домів, по праву руку стоїть церква міська, а по ліву, далеко від дороги, вниз за пустим горо̀дом — двір, чолом проти гори, з рундуком, й перед двором великий пляц, штахетами обгороджений.
Проти воріт на-впоперек якийсь забудинок, тож мурований, — немазаний був, то й видно, що з білого каменя. Се станя, маштарня, дроварня й комора під одним дахом, а той двірок — класи, — князь дав. Класи стоять по праву руку, як іти від воріт, й по дорозі по тім же боці на стовпі
