стріля, як тут круг Духа Святого намальовано. А золота в церкві — аж капає. Може тепер й не так: я ще малюком туди заглядав… Минулося! А дивлячись на те золото, я думав молодим розумом: як се золото наче тече, капає — так капав кровавий з тих людей, що на його панщину робили!.. Й дякував Богови, що людські кроваві хоч на його хвалу пішли, а не жидам-рандарям на „цицили“.
Дзвіниця коло тієї-ж церкви ще дивнійша: стоїть підмурок вище коліна зкругла-гранчастий; на підмурку по краях, саме де гранки сходяться, по оба́-біч помуровані стовпи — всіх шість пар, — здається, вишиною сажень в три; на тих стовпах мурований піддашок, як червоний поясок; на піддашку забудівля з дірами замісць вікон. Тут дзвони висять. Поверх дзвонів баня, там шия, піддашок, швайка, яблуко, й на яблуці хрест. Стоїть собі дзвіниченька, й хрест на ній наче пишається, наче йому величнійше стояти на такім пишнім забудівлі.
В сій церкві колись-то був за дяка Волоський; любив Бога хвалити, та любив й у горло лити. Так і вмер налиганий. Зосталась жінка; з того й жила, що школярів держала. Мала вона хату під горою, під которою й церква стояла. Тут-то жив наш Антосьо Любораченко, а просто писався — Люборацький Антоній!
Подивимось на ту хатину, де він бідував.
Наче навмисне проти такої махини, як церква, ступнів тридцять в долину — наче купа гною. Мабуть, не одну обору вичистили, подумаєш, глянув-
