От вже й греблю проїхали й до хати повернули, а сумно Антосьови: не прояснювалось, не лекшало на серци, ні разу не вдарилось як інакше, що от-от материн голос почує… От і в ворота вїхали.
Давно вже Антосьо був на сім дворищи, й за серце його стиснуло, що від усього пусткою відгонить… Ось перед вікнами здоровий хрест новий, на тин спертий. Нікого-нікогісенько нема, тільки гусей купка перед порогом, квочка з курчатами ходить та хлопчик серед подвірря рукав собі гризе, й кінь випав йому з рук.
Не пізнав Антосьо, що се Фоня, бо таки виріс, і вже не в червоній сорочці, а в білій; рукави заялозяні, поморщились на ліктях, що аж короткі стали, штанці також збіглись, ноги босі та чорні, а волосся на голові аж побіліло від сонця. Більше навіть собаки не було.
— То ти Фоня? — почав Антосьо.
Фоня вирячив очи.
— Фоня! а Фоня! ґдє папа? — почав Антосьо знов.
— Дя-дя! — закричав хлопчик і драпонув по-за хату, тільки закурилось.
— От тобі й радість! — подумав Антосьо й каже до жида: — позносиш, я скажу, куди. — Й пішов до хати.
Всі двері повідмикані були, то не трудно здогадатись, що хазяї недалеко. Й справді, поки жид позносив, поки що, прийшла мати вже в сльозах.
— Синку мій, синку! — заголосила зразу. — Нема вже Орисі!
