Сторінка:Свидницький А. Люборацькі (1920-і).pdf/29

— 25 —

вже повироблювано горорізьбою, то ніщо й казати! Долівка камінням виложена, плитами, й до даху так високо від землі, що торкни чоботом, то так й піде якийсь голос — не луна, а задзвенить — тр-р-р! З трох сторін такі піддашки. На коленім хрест, білою бляхою обкований, а самий дах червоний. По середині, де вони сходяться хрестом, баня виведена зкругла-гранчаста, — одна гранка більша, а друга меньша, й на кожній більшій гранці вікно, а на меньшій — замісць вікна, маняк з чорного мармуру, кажуть; проміж вікнами по чотири стовпи, а над тими стовпами сама баня виведена, та ще не остання: на великій бані шия, тож з стовпами; на шиї — голова, там маленький перехват, й зверху яблуко, а на йому хрест стоїть. Тут дах критий білою бляхою, й як сонечко сяє, то він так й миготить, наче сріблом сипле. Гранки тепер помальовані що в сіре, що в зелене, — хоч по-китайськи, проте якось до смаку, а тоді були тільки в сіре помальовані. Любо оком глянуть на сю церкву! Здалека здається, що вона на воздусі стоїть — так вище хатів, й будівля якесь легесеньке. Не зважаючи на те, що церква чимала махиня, а здається легка така, аж в гору зноситься, мов би летіти хоче й тільки жде, нім помоляться добрі люде, а там й вознесеться. Й у середині церква хороша, багата, й малювання дороге: святі наче живі стоять, а над головою, над кріслатим ліхтарем Дух Святий — й не так що, як проміння там то вдатне змальовано! От як після дощу, коли хмара за гору засувається, й сонечко от-от має вигріти, то по небі як раз таким промінням