— Й я не від того.
— То ходім та води напємось, — каже пан-отець. — Тут близесенько чудо, не криниця! Гайдамацька зветься.
— Ходім, — озвавсь Робусинський.
Піднявсь пан-отець на ноги, встав і Робусинський та й пішли дорогою, а там звернули на бік і пішли стежечкою, спустились в ярок, придержуючись за ліщину то-що. З-під коріння з-під верби джерело било, що й кулаком не заткати. Добрі люде викопали ямку й вправили кадіб та й стала копанка. Той тільки пив воду з копанки, хто приходив з банькою то-що — й то не тут, а там, куди воду ніс; тут же всі — й старі, й малі — нагинались до джерела, пили — не відпивались і води не каламутили. Мало сього, ще й умивались. І пан-отець потурбував свою старість: нагнувся до джерела, аж почервонів і бороду помочити не жалував. Напивсь і Робусинський, та вже листочком, а не нагнувся.
Вернувшись до брички, казав старий дякови вийняти ящик з ковбасами та пляшку горілки й розістлались під деревом закусувати. Закусивши та заснувши, рушили з місця; а на вечір були вже у старого коло столу. Ні роду, ні плоду не мав старий, то й рад був, що жива душа є в хаті, а не знав, що та душа часник їла. Причепурив його на свій кошт, назначив йому коні й хурмана.
— Се тобі, — каже, — їздь, розглядай!… А приход добрий зайняв єси, то й посватаєш хоч яку кралю.
Погана врода допомогла Робусинському. Поки
