і Теплик минули. Чимало лісів переїздили вони, а отсе вїздили в страшний-страшенний, в Бутову. Дуби аж небо підпирають, липи порозростались, кленина, чорноклен, берест, грабина, низом ліщина, свидина, гордовина й всяке дрібне дерево. Аж любо оком глянути.
По дорозі від Теплика до Камянок єсть поперечний яр і поздовжний видолинок. Тим яром річка текла, тим видолинком дорога йшла, — там гуляли гайдамаки й була гайдамацька криниця. Тепер там лани й про-між пашні пні чорніють та де-де дубки літо̀рослі, або старі голінаті. Витяли пани ліс, вода висохла й від річки рівчак зостався, а від криниці й сліду нема; й усе дуби — кривундяча, обчімхані, що гілля на вершку, мов шапка на дручку. Хто-б догадався за літ тридцять назад: що в Бутові не буде де від сонця сховатись, що в Бутові не буде кілка на заколесник?… А так воно сталось! Тоді вже тяли Бутову, як отсе старий їхав з своїм молодим. Вбираючись в гущавину, де саме холодом повіяло, пан-отець каже:
— Тут треба коні попасти, та й самі покачаємось в траві.
Звернув дяк з дороги й стали під липою. Поки дяк коні то роспріг, то попутав, пан-отець відійшов трохи на бік і роспростерся на траві. Робусинський і собі ліг не далечко, виставив грудницю, щоб провіяло.
— А знаєш, синашу, що я тобі скажу? — почав пан-отець розмову.
— А що? — питає Робусинський.
— Я їсти хочу.
