Другий рік минав після сього, як по косовици на пів-дороги від Камянця до Гайсина тюпали конята в подертій бричці. Хитавсь собі у старім брилі пуховім, полатанім старий пан-отець, а вітер росчісував його лискучу сріблом — білу бороду. Встряг старий в солому по самі па̀хви; вона спинається, дубала̀ стає, смітить по дорозі, а йому, трохи молодшому за світ, хоч коза з вовком вінчайся. Дяк ньокає та пугою поводить, — тонка-ж бо була: хоч ячмінь молоти! — а пан-отець куняє. Стукнуло колесо на ямку, а старий носом у коліно, аж бриль на очи насунувся і з очей сльози покотились, та й зашавкав: — Вражого сина ямка! Натовк носа, що ще посиніє, чого доброго. — Й помацується за ніздрі та поглядає на пальці, чи не йде кров з носа. За такою роботою продрухався, глянув по боках, а там збіжжя шелестіло, да̀льше синів ліс по горах та перегірках, а попереду на другій горі щось дибало. Старий і не додивлявся, бо знав, що не добачить.
Було вже близько полудня, як догнали проїзджачі того прохожого. Йшов він, як видно, здалеку, бо вже борода таки добре стернею вросла. На плечах йому якась одежина суконна, чорна з сірою підшивкою і невеличкий вузлик. На собі мав шаравари в клітки й жилетку якусь рябомизу, на голові кашкет добрий. З себе був така машкара, що як би змалювати, то чи й повірив би хто, щоб на світі могла бути така людина; лиця шрамоваті, на однім оці більмо, борода купками росте, по-під но-
