ників слухати, а нам терпіти через них? Годі вже! ходім, браття, до ректора; скажем, що отець інспектор лізе в очи, як туман, що через його виплодків-донощиків нам просвіту нема.
Ректор і інспектор в семинаріях звичаєм жиють, як кіт з собакою, то треба тільки вміти, щоб з їх сварки користати. Семинаристів же не вчити на сі штуки. От і знявся весь кляс — богословія мовчки, й рушили до порога.
— Куди ви? — гукнув інспектор.
— Годі вже нам терпіти! — озвавсь Люборацький, — вже-сьте вїлись нам до живих печінок.
— Люборацький! — почав той, — ти за всіх говориш, за все й відповідатимеш! Бунтуєш других, а на тобі все покошиться!
Та ні Антосьо, ні решта, що йшли з кляса, то за тупотнею, то за чим другим не чули, що говорив інспектор і висотались з кляса. Оставсь тільки інспектор та донощики.
— Правду ти доносив? — питає інспектор Робусинського.
— Правду, отець інспектор, тільки не видавайте мене! — каже Робусинський.
— Ні, коли на те пішло, то мусиш доказувати.
— Ви-ж ніколи сього не потребували, то й тепер хай так обійдеться!
— Не знаю! — каже інспектор і став ходити вздовж кляса. А ті сотаються з семинарії.
— Куди ви? — питає философ, всунувши голову в двері.
— До ректора! — ревне богослов і лиш плечима здвигне.
