так і мій! як ударить, то сама чую, що чуточку гірше, то й душа вискочить!
— Та де там! — друга каже, — сей, бач, як помосковськи, а твій не бє під серце. Й мій — що який уже, та й то не бє проти серця!
— А мій то не зважа!…
— А я від свого й дитиною не закриюся…
— Тільки без крови обиходимось, — каже ще якась.
Спокійнесенько роздебендювали молодички, й роздебендювали-б, як би хлопці не підняли кгвалту. Тоді молодиці в ростіч і на їх місце прийшли чоловіки пані-маток ратувати.
Вже з-давна громада гула на Тимоху, а тепер і кури закричали.
— Що за приклад для наших дітей, — кажуть, — коли сам пан-отець таке витворяє! Ні вже! що не кажи, а треба кацапа в кацапщину… Що він росходився! Сього й слихом не слихати, а прийшлось видом видати!…
І пан був лихої волі на його, й всі попи околичні хропли, сопли. Пан-отці через те найгірше, що він лаяв обливанцями та погорджав ними: — што мнѣ хахлы?! на што мнѣ ани, енти салаѣды, галушники! — Всім бажалось викишкати його, й тільки приключки чекали. Доки-ж був його дядько на архирействі, то брались — і руками не здвигали: — що-ж, кажуть, архирей йому дядько, то ще нам біда буде. Проти вітру попілом не кидати. — Та збулось Антосьове слово: архирея взяли. На другого — то притих би, як на дворі перед тучею; а Тимосі й байдуже. Кому-кому, а жінці
