сьо. — Хіба він що? Що архирей йому дядько? — Овва! проте він задріпанець! проте він кацап, головоріз, лапотник ще й пяниця.
— Добре тобі спинатись, — озветься мати, — а мене попобє і пропало.
— А ну хай попробує! то турнут з прихода, аж заторохтить!
— Та бо неслава, синку!
— Та що з того, що неслава? Як би й не вертався! Та в мене є знакомі в консисториї, то так очи замию, що й з свічкою його не знайти.
— Та що можуть консисторські блохи без архирея?
— Є чутка, що сього возьмуть від нас.
— Коли-б дав Бог милосердний! може-б трохи присмирів, хоч би й без біди; бо що-ж? — Всі будуть нас винуватити, а ніхто не скаже: було за що, то й ускаржались. А він все таки побє і очернить до того.
— А нехай попробує; то я — не я, коли по волосинці не вискубу йому оту рижу цапку.
— То-то-ж оскуб-єсь, як вигнав мене з обійстя!…
— Тоді було що инчого, а тепер я богослов.
— Дурнослов ти, а не богослов! — підхопила Текля. — Хіба він подивиться на твоє богословство! Й він же якийсь кацапський кончивший! От зачепи, то й тобі достанеться, що й до-дому не донесеш, та й по дорозі не розгубиш.
— Нехай тільки зачепить!… Коли-б хоч приторкнувся! Не дурно в апостольських правилах
