почне молитись: — дай, Боже, щоб була багата, як земля; здорова, як вода; велична, як хліб святий! — І Орися її згадувала. Ся думала: — чи так же її за ляхом, як мені за кацапом? — Тільки тій сходило, а сій не миналось: чи зітхне вона, чи сльоза покотиться — Тимоха й вчепиться: — чого зітхаєш? чого розрюмсалась? Ти молиш Бога, щоб мене спрягло, як з лука!… — Та пічне відговорюватись, то слово по слову та й до товчеників доходить. Змовчить небога, то він: — ти мовчиш, погорджаєш, говорити вже не хоч! — І товче. До того дотовкся, що вже не Орися жила, а тінь її ходила, що на лаву, та руки зложи, то від мерця не роспізнаєш.
— Доки він буде знущатись над тією безщасницею? доки збиткуватись? — гула громада, та тільки в оренді або де на самоті, щоб до попа й чутка не дійшла, бо попотупкаєшся коло його на случай якої оказії та й кишеню потрясеш. До живого нікому не доходило: чужа болячка не болить, чужа потилиця не свербить, — тільки бідній матері допекло.
— Доню моя, безталаннице! — говорила вона, — гірка твоя доля нещасная! Тільки й добра, що-сь попадя; та що з того, що одна в селі коли добра ні на пагність, супокою ні на часиночку! — Й заллється гіркими сльозами. — Втопила я тебе, доню! згубила твій вік молодий!
При Тимосі ж не сміла, а так де без його — чи між Солодьчанами, чи в себе прилюдно, чи й на стороні — не таїла свого гріха, а її лиха.
— Чого ви його боїтесь? — каже було Анто-
