наливаючи в чарку, бо вже закуску подали, — та хай вашому синові в Камянці легенько гикнеться.
— Дай йому, Господи, як найлучше! — заговорила пані-матка, зломивши руки до Бога. Й додала: — Мала мені надія на його: таке ледаче вдалось, що тільки лежить та свище, або грає, і ніколи людяного слова не скаже, а все по-московськи та по-московськи.
— На те його вчать, пані-маточко, щоб забував хлопство. По чім би й пізнав, що вчений, як би говорив, як і ми грішні? Колись було та минулось…
— Господи-Господи! — заговорила пані-матка, зітхаючи. — Колись то не знали ні тих наук, нічого; а хліб проте їли. Щоб то й до-віку хай би так було! Ні вже, опутав сатана!…
— Та пийте пані-матінко! — став старий припрошати. — А що в світі діється, — додав, — ет! не наша голова в тім!
— Правду кажете, пан-отче, не наше діло попа судити.
— То-ж бо то! От пийте-но! Хай тому тяжко, кому невесело!
З тим Люборацька й виїхала, щоб віддати Масю. Опріч о. духовника, радилась вона й ще то з тим, то з другим, і ніхто не розраював. Тим часом пан Кулинський і Мася, думаючи, що мати перечитиме, вдались до Печержинської, і ся приїхала раїть.
— Я, — каже, — добре знаю пана Кулинського, статок і все, й панну Марію знаю, — знаю, що буде добра̀на пара.
